Цього року так звана Українська Православна Церква (тобто філія Російської Православної Церкви в Україні, що далі називатиметься відповідно до статутних документів "УПЦ") відмічає тридцять років від надання "незалежності та самостійності" в іменній грамоті тому, чиє ім'я звідтам воліють викреслити.
Отже, на сьогодні документами, які визначають канонічний статус та внутрішній устрій Української Православної Церкви, є:
- Глава Х Статуту Російської Православної Церкви (в редакції 2017 р.);
- Визначення Архиєрейського Собору Російської Православної Церкви від 27 жовтня 1990 р.;
- Благословенна Грамота Святішого Патріарха Алексія від 27 жовтня 1990 р.;
- Статут про управління Української Православної Церкви (в редакції 2007 р.).
Ці документи розставлені в порядку застосування. Адже, відповідно до п. І.4 "Русская Православная Церковь… осуществляет свою деятельность на основе… настоящего Устава" (тобто статуту РПЦ). Хтось міг би заперечити, сказавши, що в Україні діє УПЦ, але це не так. Адже Статут РПЦ вказує дещо інше (п. І.3): "Юрисдикция Русской Православной Церкви простирается на лиц православного исповедания, проживающих на канонической территории Русской Православной Церкви: в Российской Федерации, Украине, … а также на добровольно входящих в нее православных, проживающих в других странах". Тобто, як би не називалася філія в Україні, Україна з точки зору Москви – канонічна територія РПЦ. Крім того, треба пам'ятати, що назва "РПЦ" синонімічна назві "Московський патріархат" (п. І.2): "Входящие в Русскую Православную Церковь Автономные и Самоуправляемые Церкви… канонически составляют Московский Патриархат".
Фейкова грамота про заснування УПЦ, в якій викреслено ім'я Митрополита Філарета
Статуту РПЦ підпорядковується решта документів, котрими регулюються права УПЦ. Саме тому, порівнювати доцільно не одні лише статути ПЦУ та УПЦ, а статут ПЦУ та гл. Х статуту РПЦ (і лише в додатку до неї статут УПЦ). Справа в тому, що редакція статуту РПЦ 2017 року суттєво звузила і без того обмежену самостійність УПЦ, що вже було предметом мого порівняльного аналізу.
Ситуація з ПЦУ набагато простіша – документів лише два:
- томос про автокефалію ПЦУ;
- статут ПЦУ.
Такий порядок застосування документів визначений у томосі.
Томос про автокефалію ПЦУ
Суб'єктність
Перша стаття Статуту ПЦУ говорить, що «Православна Церква України є … невід’ємно єдиною з Матір’ю Великою Христовою Церквою в Константинополі і через неї з усіма іншими Православними Автокефальними Церквами». Єп. Сильвестр Стойчев, котрий нещодавно опублікував свій порівняльний аналіз статутів, вбачає в цьому наступне обмеження: "ПЦУ має спілкування з іншими Помісними Церквами не безпосередньо, а виключно через Константинопольський Патріархат". Тоді як томос передбачає не лише неопосередковане спілкування з іншими помісними Церквами, а навіть розсилання і отримання Мирних Грамот, тобто повідомлень про обрання і інтронізацію нових предстоятелів: "Перший же, настановлений, зобов’язаний обов’язково посилати необхідні належні Мирнi Грамоти до Вселенського Патріарха та до інших Предстоятелів, і сам має право від них отримувати, починаючи свої мирні поїздки від Першопрестольної Церкви Константинополя за звичаями". Також у томосі сказано, що предстоятель ПЦУ має починати свої поїздки з Константинополя (як першого з престолів та Церкви-Матері для ПЦУ). Жодних обмежень щодо подальших візитів немає. А статут лише підкреслює, що ПЦУ через Константинополь увійшла у спілкування з усіма помісними Церквами, що не припинили спілкування із ним. Більш того, суб'єктність ПЦУ як рівної всім іншим помісним Церквам прописана і в томосі: "ми визнаємо та проголошуємо встановлену в межах території України Автокефальну Церкву нашою духовною донькою та закликаємо всі світовi Православнi Церкви визнавати її як сестру".
Таким чином, у стосунках з іншими помісними Церквами предстоятель ПЦУ має суб'єктність, а предстоятель УПЦ – ні, що виразно було продемонстровано під час його візиту до Амману у складі делегації РПЦ ("В составе официальной делегации Русской Православной Церкви – Блаженнейший митрополит Киевский и всея Украины Онуфрий…". Власне, після цієї цитати з сайту РПЦ будь-яку дискусію про суб'єктність чи незалежність УПЦ та її предстоятеля можна вважати закритою, оскільки, 1) відповідно до п. IVб 7 й) Статуту УПЦ "підтримання міжконфесійних та міжрелігійних зв’язків в Україні та за її межами" (тобто міжнародне представництво УПЦ) віднесено до компетенції Синоду УПЦ; 2) на засіданні Синоду УПЦ від 06.12.2019 р., що передувало зустрічі в Аммані, жодні повноваження представляти УПЦ її предстоятелю не надавалися.
Обрання предстоятеля
Після суб'єктності у між православних стосунках другою суттєвою ознакою незалежності виступає право обрання собі голови – предстоятеля.
В ПЦУ предстоятель обирається на Помісному соборі за участі кліриків і мирян (п. Х.10 і Х.12), про обрання слід повідомити Вселенському Патріарху та предстоятелям і главам Православних Церков. Подальше затвердження, узгодження, благословення чи будь-які форми втручання з боку Матері-Церкви у разі незгоди з кандидатурою предстоятеля ПЦУ не передбачені.
Статутами УПЦ і РПЦ передбачено, що кандидатура предстоятеля має отримати додаткове "благословення" (п. Х.5 статуту РПЦ). Крім того, миряни до вибору предстоятеля попри давню традицію Київської митрополії недопущені. При цьому статут РПЦ ніде не роз'яснює поняття "благословення" та його церковно-правові наслідки. А якщо Московський Патріарх не схоче благословляти, як він не благословив розглядати дворазове одноголосне звернення всього українського єпископату про надання автокефалії за Філарета?
Згадування предстоятеля Церкви-Матері
В ПЦУ ім'я Константинопольського Патріарха як першого серед імен інших патріархів, митрополитів і архиєпископів – предстоятелів Помісних Церков – згадує лише Митрополит Київський (п. VII.1.III). І це – ознака рівності ПЦУ серед сестринських Церков.
В УПЦ (як і скрізь в РПЦ) на кожному приході на першому місці згадується ім'я Патріарха Московського, що є ознакою підлеглості (п. Х.6 "Имя Предстоятеля поминается во всех храмах Украинской Православной Церкви после имени Патриарха Московского и всея Руси")
Ухвалення статуту
Крім того. що у своєму житті і діяльності УПЦ керується статутом РПЦ, а також статутом УПЦ, останній ще підлягає схваленню Патріархом Московським (п. Х.3 статуту РПЦ).
ПЦУ може внести зміни до статуту на засіданні Помісного собору. Жодні подальші дії з боку Матері-Церкви не передбачені.
При цьому будь-які зміни, що вносяться до статуту УПЦ, мають відповідати статуту РПЦ, благословенній грамоти та визначенню Архиєрейського Собору РПЦ, але в решті решт зміни може не схвалити патріарх Московський. Тоді як зміни до статуту ПЦУ мають відповідати духу томосу. А у випадку виникнення питань, неурегульованих статутом, вони (п. І.3) "розглядаються змішаною Комісією, призначеною Вселенським Патріархатом і Автокефальною Церквою в Україні", але все рівно затверджуються Помісним собором.
Участь у статутних органах Церкви-Матері
Єдиний обов'язок, накладений томосом на предстоятеля ПЦУ – участь у міжправославних заходах. Така вимога в томосах вперше з'явилася саме в українському, але причина цього – дії РПЦ, котра проігнорувала Святий і Великий Собор Православної Церкви на Криті в 2016 р. та підбила на це інші Помісні Церкви.
Предстоятель УПЦ, як було показано вище, бере участь як рядовий член в делегаціях РПЦ, обов'язково має бути присутнім на засіданнях Синоду РПЦ, єпископи УПЦ є членами Помісного та Архиєрейського собору РПЦ, тобто так само мають обов'язок бути присутніми на цих заходах (п. Х.9).
Обов'язковість рішень Церкви-Матері
Статут РПЦ передбачає обов'язковість виконання рішень її соборів для УПЦ (п. Х.10): "Решения Поместного и Архиерейского Соборов являются обязательными для Украинской Православной Церкви".
Статут ПЦУ передбачає право звернутися до Церкви-Матері за консультаціями (п. IV.1.III): "З найважливіших питань, які потребують спільних обговорень та дій, задля кращої підтримки Православної Церкви, Священний Архиєрейський Собор в Україні звертається до Вселенського Патріарха, який охоче надає сприяння та оголошує потрібне рішення Священному Архієрейському Собору Церкви України".
Є речі, що виходять за рамки компетенції будь-якої Помісної Церкви, коли вони стосуються всього Православ‘я, догматів, канонів, тощо – сутнісних речей. Тоді Помісна Церква повинна звертатися до Вселенського Патріарха як визнаного авторитету або через нього до Синаксису предстоятелів, бо лише він має право на скликання таких зібрань. Це і мається на увазі в томосі, а не будь-які внутрішні питання.
Можна навести приклад з рішеннями стосовно змін у службі під час пандемії: ПЦУ самостійно рішенням Синоду запровадила Причастя з подаванням мирянам в руки, про що на запит Вселенського Патріарха, звернений до Предстоятелів Помісних Церков, лише інформувала його. Чи здатна УПЦ на такі рішення? Питання риторичне.
Границі єпархій, чисельність правлячих архиєреїв
Створення або скасування єпархій, визначення їхніх границь передбачає визначення кількості єпархій, а, отже, і кількості правлячих архиєреїв. Відповідно до статуту РПЦ, границі єпархій УПЦ в кінці кінців мають затверджуватися Архиєрейським собором РПЦ (п. Х.8), тобто РПЦ визначає кількість правлячих єпископів у своїй українській філії.
ПЦУ сама визначає кількість і границі своїх єпархій, Церква-Матір не накладає на неї жодні обмеження.
Апеляція
Право на апеляцію для кліриків передбачено правилам 9 і 17 IV Вселенського собору. Зокрема, правило 9 вказує: "… Якщо ж клірик зі своїм або з іншим єпископом має судову справу, нехай судиться в обласному Соборі. Якщо ж на митрополита області єпископ або клірик має невдоволення, нехай звертається до екзарха великої області, чи до престолу царюючого Константинополя, і перед ним нехай судиться."
Правила, затверджені Вселенськими соборами, мають пріоритет над положеннями, котрі прийняли для себе окремі Помісні Церкви.
Статут РПЦ, всупереч згаданим правилам Вселенського собору, обмежує права своїх кліриків на апеляцію до Вселенського престолу, тобто максимально закабаляє свій причт, тоді як статут ПЦУ прямо посилається на ці правила.
Окормлення діаспори
Єп. Сильвестр сам говорить про те, що статут УПЦ не передбачає можливість створення її установ закордоном. Більш того, п. VIII, 2 говорить "Парафія становить частину єпархії, яка перебуває під керівним наглядом свого єпархіального архиєрея і керується священником-настоятелем, який призначається єпархіальним архиєреєм". Тобто будь-яка парафія обов'язково має входити до складу певної єпархії. Оскільки закордонних єпархій УПЦ не існує, то і закордонних парафії УПЦ не може бути. Саме тому, за свідченням єп. Сильвестра, призначення кліриків на ці парафії "відбувається за клопотанням Блаженнішого Митрополита Київського і всієї України. Українські православні громади закордоном включаються до складу закордонних єпархій Руської Православної Церкви". Отже, він сам визнав, що закордонних парафій саме УПЦ не існує, всі "українські" парафії входять до складу РПЦ.
В обмеженні юрисдикції ПЦУ границями Україні Вселенський Патріархат керується зовсім іншою еклезіологією. Московський патріархат, а часто й інші помісні Церкви намагаються створювати власні національні парафії, вікаріатства, єпархії закордоном в ентофілетичному дусі, "для своїх". Але Константинополь іде іншим шляхом – утворенням наднаціональних структур в кожній державі, наприклад Рад православних єпископів чи Єпископських конференцій у якійсь країні, як, наприклад, в Італії. Адже ап. Павло писав свої листи за помісним, а не національним принципом (лише один лист з чотирнадцяти адресований народу).
Якщо не розуміти цієї Павлової еклезіології, такі обмеження здаються суттєвими, але насправді ця модель дозволить з часом створити Православну Церкву Німеччини чи Православну Церкву Скандинавії. Ми бачимо на прикладі України, що Вселенський патріархат з легкістю "відпустить" ці нові Церкви, тоді як Московський намагатиметься утримати "своє" ціною розірвання спілкування з сестринськими Церквами.
далі буде